Година спілкування «Таємниці Катерини Білокур»
15 грудня учні 7 класу мали нагоду ознайомитися з творчістю художниці України Катерини Білокур. Класний керівник Юлія Володимирівна Лощиць провела відкриту годину спілкування «Таємниці Катерини Білокур», приурочену дню народження майстра декоративного живопису.
Тож не тільки семикласники, а й присутні педагоги поринули у дивовижний, чарівний світ української художниці, де ростуть красиві, казкові та яскраві квіти.
Мабуть, ніхто так не опоетизував квіти, як народна художниця-самоучка Катерина Білокур. Вона не могла не писати їх, бо зізнавалася, що краще за них немає нічого в світі. Майстриня зуміла передати на полотні незвичайну красу квітів. Це тому, що вона дуже любила їх. Найбільш відомі її твори «Півонії», «Жоржини», «Польові квіти», «Квіти над тином», «Натюрморт», «Берізка», «Привіт врожаю». Діти були вражені цікавою історією про українську художницю. «1954 рік. Париж. Міжнародна виставка ЮНЕСКО у Французькому національному музеї «ЛУВР», Європа знайомиться з творами Катерини Білокур. Вірили, що роботи неосвіченої української селянки повинні зацікавити, вразити славнозвісного Пабло Пікассо. Що ж скажете Пікассо? Що він скаже? Пікассо: «На, жаль, я справді не вмію малювати квітів. На жаль... вони для нас просто квіти, які ми вирощуємо на дозвіллі, або ж знаємо, скільки вони коштують із рук квітникарки, або ж чуємо, як вони пахнуть у вазі, в опівнічній кімнаті. Тільки незатуркана суєтою душа може отак їх відчувати й бачити. Ми найбільш цінуємо саме те, чого не маємо або не вміємо робити... Якби в нас була такого рівня майстерності художниця, ми змусили б заговорити про неї весь світ».
Нікого не залишили байдужими слова прощання художниці: «...І ви, квіти, яких я не встигла змалювати, простіть мені, ви ж знаєте, що я не була ледащицею — просто дуже довго мені треба було здобувати право, щоб вас малювати. Такий загонистий час мені випав. Мені й моєму народечкові. Такий час, що нам було ніколи, ми утверджували себе заново на цій землі. Сапою, косою, пензлем! Я покидаю вас, квіти, назавжди. Простіть мені цю навічну зраду. Ви принесли мені стільки радощів, що я б ладна іще раз усе пережити, перестраждати, щоб тільки малювати вас. Гай-гай вже нічого не повториш... Вибачайте, що не в шовках і кармазинах залишаю свій образ, а в грубій селянській хустині та незугарній куфайці. Я нічого не хотіла прикрашувати, головне, щоб Ви повірили: під тією куфайчиною є серце. Ще є. Хоч зараз воно зупиниться».
Катерини Білокур вже немає з нами, але залишилося величезна кількість її картин, які прикрашають різні музеї світу, прославляють нашу рідну землю. Творчість Катерини Білокур можна назвати гімном природі, рідній землі.